Мова: English | Українська

Професійні характеристики | Контакти


 



 


Виберіть підкатегорію:


   Думка > Сором’язливі капіталісти

Cоціалістичний ірреалізм

За 1990 роки, у Києві розгорнулася дивна тенденція. Щороку проводилися масштабні аукціони картин, і деколи скульптур, в стилі так-званого соціального реалізму. Іноземці юрмилися зі своїми франклінами (в Україні не було чекових книжок і більшість галерей не приймали кредитні картки) на цих аукціонах з таким захопленням, наче от-от мали побачити відкриття нових Ван Ґохів чи весняну колекцію Джона Ґальяно. Так дико було спостерігати, як люди зливали тисячі доларів за оптимістичні полотна мертвих художників, а тим часом надзвичайно чудові, насичені, індивідуальні роботи молодих і живих митців припадали порохом на стінах тих же галерей.

Є немало аспектів, які я зневажаю в соціальному реалізмі, знаному краще як «соцреалізм» в Україні та Росії. Це мистецька школа, яку схвалила держава за часів Іосифа Сталіна: супермени і супер-жінки Трудового раю досі часто зустрічаються у більшості міст, що колись ховалися за залізною завісою—бронзові велетні, в компанії яких ніяковієш—вони “марширують” з понурими обличчями чи до фанатизму широко розплющеними очима і випнутими грудьми в майбутнє...якого більше немає. Це було мистецтво, яке Сталін вважав політкоректним. Усе інше було буржуазним і згубним.


Перш за все соцреалізм—це кульмінація всього, що є поганого в мистецтві заради пропаґанди. Коли мистецтво скочується до пропаґанди, воно спрощує, обмежує і пригнічує. Воно сповнюється банальщини, притаманної тим, що малюють рекламні плакати, політичним публіцистам, що пишуть гаслами, політкоректним держслужбовцям. Ключовим принципом стають питання, а не пізнання, а якщо питання полягає у поширенні брехні, то саме вона стає ключовим принципом.


Отож і друга причина зневаги до соціального реалізму: більшість соцреалістичного мистецтва—велика, масна брехня. Коли художники середньовіччя і ренесансу без краю писали мадонн і святих, можна було сказати, що й вони були жертвами машини пропаґанди—католицької церкви. Але, насамперед, вони не пропаґували брехню. Вони не вдавали, що розп’яття було потішним, а бідність чи хвороба—те, до чого мало прагнути людство. Натомість вони брали за основу християнську міфологію—її образи і символи—і намагалися якомога краще передати їх, водночас проштовхуючи своє художнє сприйняття та інтерпретацію світу. В результаті глядачі отримали неймовірно багате мистецтво, створюване століттями, яке досліджувало світ уяви через метафори релігії та надихало глядачів впродовж сотень прийдешніх років.

Комунізм, з іншого боку, пропаґував убивство людського розуму. Він вдавав, що високе має прагнути до ницості, що прибирання туалетів, робота у вугільній шахті чи стояння на нескінченній, заглушлувій конвеєрній лінії, священні і чудові.

Це брехня.

Коли мені було 24, я їздила на целюлозно-паперовий завод—всього на три дні. Коли я поїхала звідти, цілий тиждень не могла позбутися запаху сірки на одязі. Весь час там я думала – це фабрика смерті. Темні слизькі металеві сходи, з яких скапували корозійні кислоти, хитко звивалися догори повз величезні припікальні баки і цистерни, заповнені якоюсь гидотою. Робочі зони були освітлені тьмяними і брудними жарівками, що теліпалися на потріпаних електричних дротах. Шум був неймовірний. Люди не просто виглядали нещасливими, працюючи там—вони вдихали це пекло своїх робочих місць увесь рік. Я була там глухої зимової пори і запах наче пронизував наскрізь—важко собі уявити, як там працювалося у спекотне літо. Три покоління канадійців пропрацювали на тій фабриці. На щастя в Канаді не було комунізму, і з часом закони поліпшились, а умови роботи на самих фабриках і довкола них виправились. Саме так покращується життя робочих. Оскільки ми завжди потребуватимемо, аби хтось робив брудну роботу, ми маємо спробувати залишити в ній якомога менше бруду і добре її оплатити.

Комунізм чинив навпаки: він прославляв потворне і принижував прекрасне до свого власного рівня. Замість того, щоб збирачі сміття прагнули до чистої офісної роботи, професори університетів деградували до бомжів: грубих, неохайних і бідних. Такий бурлеск. Він підносить низьке найгіршим чином: через зловтішання—щастя через нещастя інших—а не через справжній проґрес загальної якості життя людей.

І такий бурлеск здебільшого зображений в радянському соцреалізмі. Картини з рожевощокими селянками і шахтарями з червоними плакатами та обідами на просторих сонячних полях. А покажіть таке шахтарям, які помирають від «чорних легенів» у 35, вже втративши половину своїх однокурсників через нещасні випадки на виробництві. Зображення міріад сталеливарних заводів, паперових фабрик, хімічно-переробних заводів—таких свіжих і правильних—у яскравому блакитному повітрі. Очищені, дезинфіковані, і з повним відреченням від справжньої своєї ролі для людей, які страждали на них щодня впродовж усього трудового життя. Може, це й варто називати соцідеалізмом. За винятком лише того, що це також буде брехнею.

Окремі художники-соцреалісти знаходили спосіб обходити обмеження такого політичного малярства десь так само, як і художники середньовіччя—релігійного. Уникаючи брехні, ці художники вишуковували цікавих людей чи хвилюючі пейзажі. На картині, де родина вшановує своїх померлих родичів, розламуючи хліб над Дніпром, сцена залита фоновим сонячним світлом, наче святим сяйвом. Торжество миті, коли сім’я сидить довкола сумної і покірної бабусі, стає чи не іконічною в найдуховнішому розумінні слова—і глядач ледве помічає форму надмогильного каменя. Ніякої вдаваної привітності, ніякого фальшивого пафосу—тобто, ніякої брехні.


То за що ж колекціонери так люблять соцреалізм? Все просто. В соцреалізмі немає сірих відтінків, немає абстракцій, немає прихованих значень. Що бачиш, то і отримуєш—а для людей, які мало розуміються на мистецтві, це найкраще. Люди без творчого нахилу можуть дивитися на соцреалістичне малярство і “поняти” його. А оскільки більш за все вони хочуть “поняти”, вони купують такі картини. Картини, які не дуже відрізняються, врешті-решт, від тих же полотен з брунатними шхунами в розбурханих бірюзових морях, затишними котеджиками в лісі, вазами з бузком на універсальному столику, які шукають колекціонери певного штибу, щоб пасували до спальні чи до ванни. Ну і ще вони на вершині політичної моди.

Це третя причина мого презирства до соцреалізму. Брехня комунізму стала політично модною. Люди забули, яка реальність ховалася за фасадом: завалені шахтарі за акуратно намальованими димовими трубами біля очищених пагорбів, репресовані і розстріляні митці за груповими портретами видатних академіків, голодомор за рожевощокими збиральницями зерна у білих хусточках і яскравих кольорових спідницях.

Від цього мені хочеться кричати друзям: Досить купувати Брехню. •

Copyright ©2000 переклад А. Корбут ©2009

Опубліковано 13/09/2009

0 коментарі(в)

 
 © Л.О. Волянська

 Розробка: Bativan Design

Всі матеріали, опубліковані на даній сторінці є власністю Л.О. Волянської. Перепублікація текстів можлива лише за наявності письмової згоди автора. Це правило не поширюється на короткі цитати. При цитуванні посилання на автора є обов’язковим.