Мова: English | Українська

Професійні характеристики | Контакти


 



 


   Проза

Не тут і не тепер

Вони зустрілись у незнаному місті. Сонце багряно лилося крізь крони дерев на запорошені тротуари і машини, що вже вийшли з моди. Так само, як колись проливалось на фіри з сіном, і козаків, і трьох братів з їхньою сестрою, що прийшли на ці сім пагорбів ще у таку сиву давнину, що сьогодні часом вона здається лиш туманом, навіяним з глибокої ріки, що ревла цим містом. Широкі вибоїсті вулиці облямовували запилені блакитно-білі, золотаво-білі і брудно-рожево-білі штукатурені будинки у виразно європейському стилі, якого, однак, не знайдеш у старій матінці Європі. Задивляючись на милі квадратні фасади, вона постійно згадувала Південну Францію, і за кожним поворотом чекала зблиску Середземного моря. Він все читав червоні і золоті меморіальні дошки, що висіли майже на кожному будинку, і шукав місця, де його батько перебував під час війни, оживляючи біль минулого, яке, втім, йому не належало. Вона не бачила у місті ніякого знайомого минулого, та кожен день, проведений у ньому, прив’язував її до нього міцніше, ніж біль.

На одному з пагорбів, височів на своєму коні герой з двозначною репутацією, оточений клумбами і величезними ліхтарями. Позаду нього здіймалися золоті куполи церкви, на сотню років старшої за Нотр Дам. Одного пізнього вечора вони забрели на цю площу. Їх привабила блакитно-біла дзвіниця, незважаючи навіть на холод, що волого пробирав до кісток. Що опускався на місто з того часу, коли центральний уряд, п’яний від сили технологій, прокляв зачаровану ріку, на Північ від нього. Могутній потік, який поети оспівували під загрозою заслання, перетворили на мовчазний пам’ятник – море посеред землі.

Та вони не знали того. Їм просто хотілося стояти у темряві і дивитись на скупчення золотих куполів, хрестів і яскравих зір. Освітлену ззовні і зсередини споруду дзвіниці, як трьохповерховий мереживний торт , здавалося, щойно ретельно вимила команда старанних прибиральників. Він сказав, що його покинула дружина. Вона відповіла, що щаслива у шлюбі, і взяла його за руку. Місто тихо спало навколо.

Вони підійшли до зачинених воріт, що вели до подвір’я залитого місячним сяйвом собору, і зупинилися, щоб зазирнути всередину. Засув шістнадцятого століття, зауважив він, легко відкривається. Вона ж зауважила, що можна так само легко перелізти через огорожу. Вони йшли далі у приємній тиші, уявляючи опівнічну прогулянку, на яку вони могли б піти.

З вікон офісу, де вона наразі працювала, було видно блакитно-білу вежу – він знаходився у приміщенні на іншому пагорбі. У тому будинку колись були міністерства, потім – секретна служба, а згодом – штаб-квартира партії, а ще пізніше – демократичний уряд, який за указом Президента збирався вкотре вигнати її комісію. Цибулини куполів старовинної катедри сяяли, наче п’ять сонць, навіть серед найгустішого туману понад пласкими дахами кремово-лососевого і пісочного кольорів будівель з аркоподібними вікнами і хиткими балконами з ліпниною.

Їй здавалося, що місту властиве щось подібне до неприємного сну, який загрожував перетворитися на нічне жахіття: знайоме відчуття, якого не могло здолати те, що вона бачила наяву. Затхлий запах цигаркового диму долинав з темних дверних отворів, що тягнулися вздовж одного з покинутих кварталів, запах гнилого і невідомого. І так само затхло смакувала сливова начинка ніжного кремового пирога.

Для нього місто було несповненою романтикою, тугою, що прокидала бажання повернутися додому. Вона, можливо, нарешті була тут вдома.


На вимощеній бруківкою площі, до якої треба було спускатися попри занедбані і сповнені надії фасади будинків, з каріатидами, що підтримували кам’яні арки на зігнутих спинах, попри дерев’яні тротуари, які покривали гнилий фундамент, ніби незліченна кількість сірих підюпників, стояв невеликий театр опери і балету - жовтий, кольору свіжого масла, оточений двоколірними бірюзовими, зеленими будинками, і ще блідо-блакитними – кольору неба. Погруддя диктатора над гратами замінили на погруддя мученика поета, але над головною сценою сяяла завіса з cерпом і молотом, виткана золотом вручну з швидкіcтю 80 cм за рік групою жінок, імена яких лишилиcя невідомими. Якось увечері після опери режисер запросив іноземців до зали кремового кольору, з люстрами і канделябром. Вони зібралися навколо подряпаного рояля, заставленого чорним хлібом, м’ясними закусками, тістечками і мандаринами – частування стояло на плакатах, що правили за скатертину. Батарея пляшок порожніла, поки з-під пальців піаніста гриміли гірко-солодкі мелодії, що колись пронизували роки їх дитинства і переслідували юність. Від меццо співачки з пурпуровим волоссям дрижали дзеркала, від діапазону танцював канделябр. П’яні від коньяку, горілки і барильця ностальгії, вони заспівали разом – так вони всі співали вже понад тисячоліття. Він мав приємний, трохи хрипкий, тенор. Вона – низький нетренований альт. Жодну з пісень не можна було знайти у народних співанках чи в гіт-парадах, однак тут, у цьому місті, вони були знайомі кожному серцю.

Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько - колюче терня?

Чом твої устонька - тиха молитва,
А твоє слово остре, як бритва?

Між них був чоловік, чиїм голосом та пісня співала для неї зі старої затертої касети. Дон Жуан з сивиною, десь 65-річного віку, з черевцем у синіх підперезаних джинсах, - у його розтріпаному сріблястому волоссі було більше значно поезії, ніж у лукавому погляді і ввічливій безжалісності. Вона слухала спів довгої вервечки дів, що вишикувались навкруг його ліжка, і такої ж завдовжки вервечки зірок чоловіків, які стояли чергою до його скринь. Однак це не мало значення. Від тої пісні їй хотілося плакати – голос розливав увесь відчай поета у зруйнованому шлюбі, і пристрасть 40-річного композитора до сімнадцятирічної матері піаніста. Ця суміш гіркого і солодкого присмаків і надмір бажання – саме вони привели її серце до незнаного міста.

Він сказав їй, що хоче гуляти містом цілу ніч – така сильна пристрасть і в нього забрала спокій. Свій біль був для нього нестерпнішим, аніж біль батьків. «Сюди приїжджав тато, - сказав він, вказуючи на мовчазну будівлю з червоно-золотими меморіальними дошками. – Разом з військом, з пишного західного села, саме тоді, коли перші паростки боролися з морозами, що вже відступали.» Почалася велика вітчизняна війна з фашистами. Його батькові було 19.

Коли вони йшли вимощеним бруківкою тротуаром до просторого бульвару, що нині називався на честь замученого поета, здійнявся різкий вітер. Але він вщух біля посадки голих тополь збоку від універмагу, що тягнулася понад 3 милі, де-не-де з лавами із заліза і дерева, і з пам’ятником переможному революціонеру-диктатору на початку – очі його досі сліпо повні бачення славного майбутнього, яке так і не дісталося цій країні. Незважаючи на прохолодну погоду, на її очах старші чоловіки грали тут, на літньому сонці, в шахи, або, стоячи групами, обговорювали заслуги тієї чи іншої націоналістичної партії, яка все ж зберегла вірність – і корені цієї вірності було важко осягнути після трьох поколінь мовчання. Діти бігали за собаками біля ніг своїх батьків. Він уявляв безвусого хлопця у вовняному одязі і важких блискучих черевиках, який марширував біля універмагу і думав, чи прийдуть фашисти сьогодні, чи завтра, чи націоналісти стануть на їх бік, а чи піднімуться проти них. Врешті, кожна зі сторін мала великих національних героїв, і кожна зі сторін називала іншу зрадниками. Після війни погруддя червоних героїв виростали, ніби залізні бур’яни по цілій країні - на п’єдесталах, стінах, дахах і пограбованих вівтарях, у церквах, перетворених на музеї, і в народних залах, над улюбленими притулками скалічених ветеранів і над манежами немовлят. Інші зникли – у списки «фашистів і ворогів народу», у безіменні могили, у вантажні потяги без пункту призначення, що розчинялися у ночах і знову з’являлися за кілька днів чи тижнів у далекому гулагу.

«Мій батько одного разу був там – розповідав він, вдивляючись у збляклі золотаві літери на черговій меморіальній дошці. - Він показував мені цей будинок…. Принаймні, мені здається, що це той, поряд з лікарнею.» Вони пройшли до ротонди з величезними голими вікнами, закритими непомальованими дошками десь до середини, на рівні біля двох з половиною метрів, з обтріпаними стінами блідо-блакитного відтінку – всередині будинку було повно ламп денного світла і механічних рук машин, яких, однак, не видно знадвору. Як печера. «Уяви, як в такому місці лягати на операцію, сказав він.» Далі, на дошці було пояснення: «Пологовий будинок». «Хто зараз народжується у цьому відрізку ночі, у цій холодній синій фортеці? – думала вона, і тремтіла.»

Країну на кожному рівні розривали між собою націоналісти, прихильники жорсткої політики і прагматики. На інших вулицях, у школах, у вітальнях і на кухнях – все промовлене звучало в одному з трьох варіантів: на мові країни, мові імперії і цікавій суміші, знаній як «суржик». Її з народження привчали любити свою мову. До цієї невідомої їй країни вона приїхала, розмовляючи давно-забутими словами, вимовляючи з акцентом, який впізнавали старші люди – яким говорили ще за часу вітчизняної війни, задовго до її народження, у місцях, де гори звивалися на захід – у місцях, які вона ніколи не бачила. Цілими днями вона марно бурмотіла собі сучасні слова, аби запам’ятати їх, забуваючи вже відомі їй слова, чиє коріння ближче до мови землі, яку спустошили ще до її народження. Люди дивувалися з чистоти її мови, а вона, тим часом, усвідомлювала, що дедалі більше зближується до безмовності.

Як ці люди любили мову! Одного тижня вони святкували роковини великого поета у концертних залах, школах, на радіо і телебаченні. Наступного тижня вже не менш пишно вшановували видатного композитора 19 століття. Вона погодилася прийти з ним на концерт. Вона забула, якими затяжними бувають такі заходи: юрби красномовних промовців, які виголошують свої слова дедалі вишуканіше, пишніше і солодше у коматозне повітря, повторюючи у стилі рококо факти з його світського життя, відомі чи не кожному дорослому в залі. Скількома способами можна розповідати про походження, народження, дорослішання і смерть? Cеред її народу кількіcть цих cпоcобів налічує п’ятдеcят п’ять мільйонів за умови доcтатнього чаcу і наявноcті принагідних cитуацій: молебні з худож¬них творів, деcятки закладів і конcерваторій, ціла гірлянда уcлавлених і мало¬відомих cоюзників, поєднаних cпільною метою–cпіваків, композиторів, дирижерів, музикантів і поетів–кожен з яких додавав cвою до неcкінченної низки варіацій. Він легенько штовхнув її руку – вона посміхнулася, знаючи, що він зараз думає про те ж, що й вона. Завитки слів дедалі пишніше розквітали золотом; посмішки ліпних ангелів застигли; повітря наповнилось покашлюваннями, шепотом і неспокійним шурхотом; непомітно тьмяніла позолота; промовець захрип; семирічний глядач поряд з нею вже мандрував до якоїсь незнаної землі, хоча і далі ввічливо дивився вперед, аж за північну зірку. Почесні гості на освітлених кріслах обмірковували план дострокової втечі; оплески вибухнули зарано і заглушили слова, які всім здалися заключними. Однак – ні! Зробивши великий ковток води і перегорнувши сторінку, промовець продовжив. Юрба зітхнула з острахом; чоловік, що сидів позаду неї, - відомий хоровий диригент – нахилився до неї і голосно прошепотів на вухо: «Звідки він відкопав такі деталі – мені здавалося, я знаю про життя цієї людини все!». Тільки cеред моїх людей, думала вона, уcміхаю¬чиcь алебаcтровому ангелу, ми ніколи не добираємо вишуканих cлів. Ангелик з чистим обличчям у золотому вінку і привабливою посмішкою підморгнув їй. Вона пройшлася поглядом по кремово-білих завитках аж до стелі, де зірки сяяли у темному синьому небі.

Весна видалася не такою чарівною як осінь того разу, коли вона вперше приїхала сюди. Під час пізніх прогулянок їй довелося натягати шалика, а йому - капелюха. Одного вечора він запропонував пошукати один ресторан, десь під аркою на центральній площі – казав він – на перехресті з колишніми партійними готелями і найдорожчими державними магазинами, яким з незапам’ятних часів бракувало товару і догляду. Той ресторан, названий, скоріше, на честь бога розуму, ніж його більш життєлюбного брата-близнюка, нещодавно перейшов під керівництво шеф-кухаря зі Швейцарії і міг похвалитися континентальною кухнею, континентальними цінами і континентальними прибутками.

Вийшовши з його готелю після пізньої вечері, вони піднялися на пагорб, названий на честь замученого поета, а потім зійшли вниз – до центрального базару, в який впиралася головна площа. Нагадуючи театральну залу, повну люду, щодня він ряснів багатствами землі: виноградом, яблуками, мандаринами, сухофруктами, свининою, закрутками, капустою, картоплею, травами, морквою, помідорами, яйцями, квітами, курчатами, горіхами, динями і гранатами, які горами були насипані на темному гладенькому прилавку. П’ять видів родзинок, кілька сортів яблук, хрусткі маленькі огірки, які ніколи не бували гіркими, масло, вершки і молоко, що смакували як справжні, а не з доданими вітаміном D і пастеризовані; хліб – пишний як жирний темний чорнозем, що давав всьому цьому життя. Тут заправляли здебільшого чоловіки у темних зношених костюмах, чий колір шкіри нагадував мигдаль, і повні жінки у білих фартушках, незграбні, з кремезними руками – вони продавали товар за цінами, які могли дозволити собі лише члени партії, злодії або іноземці.

Вони опинилися на центральній площі, де досі вражаюче багато людей прогулювалися під ручку по-двоє чи троє, тихо розмовляючи в темряві, і ненароком здивовано озираючись на них. Потріпані сорокарічні автобуси досі їздили через кожні 6-7 хвилин, хоча пасажирів у них вже було не так повно. Безлисті дерева і лози чіплялися за їхні тіні у розсіяному уїдливому світлі, а машини, - незважаючи на те, що нещодавно їх добре відомий сусіда, який вкотре підписав нікому непотрібну угоду, припинив постачання нафти, - і далі торохтіли площею з увімкненими на половину потужності фарами і моторами, що якось нездорово кашляли. Міліція всіяла кожне перехрестя і зупиняла випадкових водіїв, аби здерти маленький хабар і поповнити свій незначний дохід, чи забрати права, якщо справа доходила до алкоголю.

Похмілля після трьох років заборон, оголошених останнім президентом всіх республік, чиє чоло з багряною плямою кануло з того часу в тумани навколо його дачі, все ж не означало зникнення цілої імперії душ-рабів за день, чи знищення мільйонів брунатних, білих і зелених пляшок, наповнених гірким, солодким чи терпким напоєм, чи руйнування старовинних запорошених виноградників на сонячному півострові, що випинався в темне море. Три роки людьми заправляли самогон і мафія. А на імперію впало ще одне нещастя: на берегах казкової річки, що бігла крізь пам’ять казкового лісу, де колись росли пишні чудові гриби і ягоди, з землі вирвалася бетонна могила – і до смерті опромінила ґрунт, повітря, ґрунтові води. Потім імперію сколихнула третя біда: далеко на сході обвалився гірський кряж, поховавши під собою десятки тисяч людей зі шкірою кольору мигдалю. Спостерігаючи, як союз до смерті стікає кров’ю, останній президент оголосив, що час повернути національний компас у інший бік, і почав таємну підготовку до зручного для нього виходу на пенсію. Заборону скасували; дешевий алкоголь знову наповнив пляшки, однак всі погоджувалися, що якість його була вже не та: навряд чи можна відродити старовинні виноградники за п’ять сезонів.

Вони вже пройшли більшу частину звивистої вулиці, повз площу, на якій п’ять вулиць зливались у фонтан, повз безголовий пам’ятник диктатору, який з допомогою японських технологій і невеликої кількості вибухівки тихо пішов зі свого місця, і, чомусь, повз арку, яку вони шукали. Він пам’ятав номер будинку; вони запитали про нього у повновидого міліціонера у козацькій шапці і підперезаній шинелі кольору хакі з червоним і золотим оздобленням. Там, з другого боку, за порожнім п’єдесталом. Вони пішли назад, приглядаючись часом до ледь освітлених вхідних дверей, аби розгледіти адресу, і далі повертаючись на тротуар, доки не побачили нарешті номер, від якого почали рахувати будівлі. Вдалині від вулиці і вітрин вони знайшли ту арку – насправді, вона виглядала як місток над входом до захованої бокової вулички, що звивалася догори в темряві з вікнами вздовж неї на виcоті деcь трьох поверхів над ними, начебто хтоcь проcто про¬різав cобі шлях через будинок, що, зробити прохід.

«Тут є одна квартира, - сказав він, вказуючи на приміщення, де колись жив голова КГБ.» Вона згадала Міст Зітхань у Венеції, перекинений через останню водну вулицю міста. Звивиста вуличка була погано освітлена, але вигляд мала більш європейський, ніж будь-які вулиці, які вона бачила раніше: декілька неонових вивіcок закликали в кафе, магазин дитячих товарів і типографію. Інші, поважніші заклади, свідчили про достаток і вигоди. Під високим піддашшям вони побачили тандем грецького бога і шеф-кухаря зі Швейцарії, і переглянули гарно написане рукою меню на освітленій заскленій стійці: знайомі назви страв на трьох мовах, знайомі ціни в доларах. Він відчинив перед нею важкі дубові двері і вони зайшли.

Добре освітлений круглий бар і ставні накачані хлопці сиділи навколо стійки як команда найманців у відставці. Трохи старший чоловік вийшов з-за стійки і дуже ввічливо пояснив їм, що кухня вже не працює. «Навіть закусок немає?» - спитала вона, вдаючи розчарування, хоча в готелі вони добре поїли. «Їжі немає. Все нормально!», посміхнувся він офіціантові. Ми просто вип’ємо. Вони сіли на високі стільці за крихітним круглим столиком. Обстановка знайома, але дивна. «Їм варто частіше замітати», - сказав він. «Можна приглушити світло», сказала вона. Вони замовили дві кави і дві порції французького лікеру. У чисто європейському стилі, каву подали з шматочком цукру і швейцарського шоколаду збоку на тарілочці.

Зненацька з майже порожньої зали вийшла юрба гарно-одягненої молоді – вони пройшли повз завіси з брунатного оксамиту з золотими китицями кількома кам’яними сходинками біля бару. І вони виглядали знайомо, але дивно. Вона сказала, що тут важко судити про людей: не скажеш, хто вони чи чим займаються, не існує жодних ознак. Хлопці виглядали як гарно виховані молоді бандити; дівчата, що не дуже вписувались у компанію, однак чітко вловлювали всі сигнали, незрозумілі ні їй, ні йому, скидалися на щойно найнятих повій. Їй здавалося, що надто багато дівчат в барах і готелях виглядали однаково: виділені темним очі, яскраво-червоні вилиці і губи на тлі бездоганної порцеляново-білої шкіри, зачіски як в борделях і тісний одяг - не завжди добре підібраний, а часом настільки дивний, що, здається, його забрали з театру. А переважно стиль неслухняних офісних дівчаток. А ще здавалось, що очі в них сповнені майстерно прихованого розпачу: часом гострі і з іскринкою, під майстерно вигнутими аркою бровами, а часом лагідні і порожні – як ліжко, що чекає на користувача: всі вони, здавалось, захоплені зненацька у страшному сні, не знаючи правил. Але вони бачили і інший бік безодні – тої, в яку колись скотилися їхні матері, наче численні мовчазні камені, які несила було нести. П’яні і часто невірні чоловіки, три покоління господарювання вдома навіть без пральної машинки, погано оплачувана робота з жорстокими начальниками, і, звичайно, діти. Знесилені до 35 років, ці жінки малювали волосся у відтінки помаранчевого і червоного, і розчинялися у морі незрозумілих зморшок, мішкуватому одязі і грубих панчохах, що збиралися на колінах і щиколотках.

Йому молоді хлопці нагадували напіввійськових, яких він бачив у інших східних країнах. Він розповідав їй: у юному віці їх відбирали у сиротинцях за зовнішність, фізичні чи індивідуальні здібності, вирощували серед чоловіків з такими ж як вони, прививали вірність тільки своєму провіднику і відучували від стосунків з жінками. Їх ніжили і турбувалися про них, і водночас суворо навчали битися і охороняти. Військо досконалих чоловіків: кремезні, ставні, майстерні, холоднокровно розумні, - і, думала вона, зовсім позбавлені хоч краплі індивідуальності, творчості, любові. Вона розуміла, що насправді вважала їх бездушними.

Він замовив третю каву. Тільки вони і група хлопців залишились в ресторані, але поспішати не було куди. Здавалося, вони можуть просидіти так цілу ніч, сьорбаючи напої і розмовляючи. Він повільно помішав каву і почав розповідати нову історію. Саме в той воєнний час, коли його батько ішов цими мощеними вулицями, побоюючись нападу фашистів, його мати зі своїм батьком і його двома братами добиралася до цього ж міста. Але вона захворіла на грип і вони пішли на схід без неї. Її батько і двоє його синів, на відміну від більшості населення західних регіонів країни, твердо вірили у новий соціальний порядок і хотіли приєднатися до боротьби проти противників-націоналістів і фашистів, що вторглися на землю. У такій завзятості їх схопили як шпигунів з сусідської країни і розстріляли. Вона дізналася про це два роки потому, і тоді його мати й сама втекла на захід.

Місяць ріс до повного тої ночі, коли вони верталися до готелю. Він думав, чи саме такої ночі його батько запитав себе, що він робить.

Вона саме міцно засинала, коли різко задзвонив телефон. «Щойно я говорив з сестрою» - сказав він. Вона чула, як важко він дихав. «Мій син потроху забуває мене.» Він почав плакати. Вона сиділа в темряві, тихо тримала слухавку і слухала, як падали його сльози. Крізь мережані фіранки місячне світло плавно лягало як легкий сніг на книжки і фотографії чоловіка на її столі. «Знаєш, - сказав він врешті, - сину тільки три. Як я можу прожити решту життя без нього?»

Коли революційний фронт потроху відбивав фашистів і проривався за захід через випалені степи до пишного гірського регіону, чиї пагорби він так добре знав, його батько наважився тікати і йти на південь, на інший бік гір. Тікаючи від перешкод, однієї темної ночі він вирушив – при собі він мав тільки ніж, шматок хліба, трохи сухофруктів і маленьку пляшку горілки. Він чув, що далі на південь, з іншого боку гір велися жорстокі бої – але на північ, на площі в тисячі кілометрів, аж до північного полюсу, його чекало тільки військо, з якого він втік.

Він розповів їй це за вечерею під час їхньої останньої зустрічі. Діставшись мертвої зони, де він був ворогом для обох противників, його батько повернувся в гори і пересувався ночами – а тим часом наступала зима. Він відморозив три пальці на ногах, перш ніж дістався більш-менш нейтрального міста. У 22 роки, коли він як емігрант приїхав до далекого міста, в якому судилося народитися його сину, батькове обличчя, як і обличчя більшості його покоління, виглядало на 20 років старше.

Вона глянула в його лагідне обличчя, напівзаховане за товстими окулярами – зараз він мігби бути батьком своєму батькові в молодості, однак тільки тепер він пізнав суть війни. І вона знала, що він завжди належатиме цьому місту.

Два дні потім він поїхав додому.

Місто і далі боролося з холодом і дощем, і з останніми жменями снігу, які злякали наймолодші зелені бруньки, доки, врешті, за місяць, сонце почало по-тихеньку гріти бруківку і каштани вибухнули цвітом.

Л.О. Волянська, Київ, 1993
переклад: А.В. Корбут

Опубліковано 22/12/2017

0 коментарі(в)

 

 © Л.О. Волянська

 Розробка: Bativan Design

Всі матеріали, опубліковані на даній сторінці є власністю Л.О. Волянської. Перепублікація текстів можлива лише за наявності письмової згоди автора. Це правило не поширюється на короткі цитати. При цитуванні посилання на автора є обов’язковим.