Мова: English | Українська

Професійні характеристики | Контакти


 



 


Виберіть підкатегорію:


  Проза > Хроніки

Чорнобильська зона

Мрія

Господарі запросили нас до малої вітальні. Вони розповідали, як кілька років тому тут зачинилася молода дівчина зі своїм цуценятком і ножицями пошматувала всі їхні картини, залишаючи свої позначки всюди на стінах. Придивившись, я розгледіла там зображення: на одній стіні було обличчя паяца, де порвані шпалери створювали відчуття рельєфності, а лінія порізу з покрученими штукатуркою і шпалерами з одного краю надавали зображенню ефекту трьохвимірності. Позначки виглядали жорстокі, але водночас просто блискавичні. Господарі бідкалися через шкоду, однак не торкалися витвору дівчини. Це був шедевр.

Львівські злидні

Така чорна пустка сумнівів, відчаю і суму - навіть сонячний Львів не може здолати морок мого настрою. Чарівливі кам'яниці у європейському стилі, леви, зарості плюща, ковані завитки, чавунні балкони з кам'яними вазами і щитками, павутиння вимощених бруківкою вулиць, що купаються у сонячному сяйві - і всюди латки зелені. Дерева щойно вкрилися пуп'янками. Вони кидають напівпрозору, як серпанкова фіранка, тінь. Люди вже носять сорочки і вузенькі штани. Часом зустрінеш якогось вкритого рясним потом сонька у недолугому зимовому плащі. Помідори тут вдвічі дорожчі, ніж у Києві, а огірки коштують майже так само. Я дивлюсь, а сльози застилають все, наповнюючи повіки сумом, який я не можу скинути.

Я так зневірилася у своїй землі, її провідниках, її майбутньому. Дивлюсь на зношений одяг зношених жінок ще мого віку, у їх вічному пошукові їжї та решти необхідного для своїх сімей, – і нова хвиля сліз стікає по щоках, заливає окуляри. Моя супутниця, яка терпляче ходить зі мною сонячною центральною частиною міста, питає, чи в мене печуть очі. Так само як колись питала моя тета, чи не застудилась я. "Так"– відповідаю я, і ми йдемо до кафе на чай. Добре, що не треба пояснювати свій безпричинний сум.

Наступного дня, такого ж сонячного, але вже не такого сумного, ми з племінницею йдемо на головне міське кладовище. Вхід вільний, але коли підходимо до пишної могили якогось радянського полковника, перед славним погруддям якої – перепоховання двох дисидентів, з сирим березовим хрестом і синьо-жовтим прапором на могилці, а потім – до могили Івана Франка, на якій бездушний радянський герой-каменяр, споруджений там, мабуть, давно після Франкової смерті у 1916, – до нас поспішає наглядачка, старша пані у спідниці і светрі-двійці, і вимагає 15 карбованців за кожного – королівське багатство, варте півцента за поточним курсом.

У хащах здичавілих старезних дерев видніються розкішні, але занедбані склепи і надгробки, де поховані українці, поляки і австрійці, – і росіяни – там, де написи недавні. У непримітній сірості, під безглуздим кам'яним ґотичним куполом, з обох сторін прикрашеним дзвіничками, спочиває польський єпископ. Навколо недоладні пам'ятники совєтських нікчем з блискучої бляхи чи алюмінію, де символи релігійної абстракції демонстративно замінені на обеліски і трапецоїди – символи математичної абстракції. Один з пам'ятників похилився – на нього впало дерево чи камінь, надто чужі у цьому світі граніту і кованого заліза, щоби здаватися справжніми. Серед високих, вкритих листям дерев, ця мішанина української історії якось заспокоює.

Перед іншим входом, зачиненим зараз, – страхітлива підбірка опуклих партократів, обернених до ще некористованих воріт V-подібної форми, – мертва еліта мертвого режиму. —винячі голови, думається мені, деякі в окулярах на учених обличчях – як у прибульців чи як лорнети для лунатиків. Скульптори навіть не намагалися приховати пишний жир, у якому жили ці душі.

Зранку потяг до Києва.

В Україні переважає сільська місцевість. У порівнянні зі США, де живе 280 мільйонів людей, є 3 міста з населенням понад 8 мільйонів осіб і багато міст з 2-5 мільйонним населенням – в Україні лише 3 міста-мільйонери, серед яких – иїв. За 40 хвилин їзди від центру кожного з трьох американських мегаполісів зустрічається дедалі більше центрів міст. За 20 хвилин їзди від центру будь-якого міста України – вже село: двоповерхові заштукатурені цегляні будиночки, і земля – городи, розміром як сільське подвір’я, дбайливо відділені одне від одного вузесенькими стежечками. Так кожен господар цієї землі, що нікому не належить, може спокійно вирощувати картоплю і горох, розводити бджіл, і забезпечувати свою сім’ю свіжою городиною, у країні вічного дефіциту.

Поза Львовом, містом Лева, весна всіх захопила зненацька. Вона позеленила траву, дерева і кущі і за два дні перескочила від пухнастого снігу до 20-градусної тепліні. Люди ще не заховали важкий зимовий одяг, а вже повиходили на чорну землю з заступами і мотиками, готові обробляти паросточки, які вони посадили лише кілька тижнів тому, коли вперше стало тепло, і які, судячи з блідо-зеленої бороди на землі, пережили заморозки.

За бежевим заштукатуреним будинком, блідо-зеленою травою і вкритими бруньками деревами попри колію, хлопець і двоє довгоногих дівчат з 5-го класу бавляться у давню гру – їхні спіднички з шотландки підлітають, коли вони стрибають на одній нозі, потім на іншій, у білих панчішках і черевиках без підборів, зосереджено вдивляючись на позначки на землі, за якими треба грати. А сонце тим часом тихо і легко сковзає до обрію, стає під найчарівливішим кутом, і все занурюється у блискучу втіху сутінків. З чорного хліба і жирної львівської шинки, маленького достиглого помідора і злегка підсолодженої газованої води без якогось особливого смаку складається найсмачніша в світі вечеря у затишному вагоні.

На рябих полях міцні жінки у халатах і запасках важко схиляються над рядками розсади. Чоловік у гумаках відкидає мокре волосся з чола, і заклавши руки в боки, оглядає своє крихітне королівство, де біла коза з чорними плямами пасеться на клаптику зеленого пагорба. Омела звисає з голих ще дерев, чиї крони золотяться на вечірньому сонці.

Попри колію біля Золочева жінка у твідовому светрі збирає якусь зелень до відра, а її коллі зачіпається до чорної кози. Легкий змах ріг – і чорно-білий пес відступає на безпечну відстань.

У сусідньому купе якась занудна російська поп-звєзда вже, здається, вшосте за годину нашої поїздки скиглить свою монотонну пісеньку, ще й з заїждженої касети. Якби ж поставили 1 національний!

Місцевість тут бідна, горбкувата, і олюднена. Її використовують інтенсивно, але не так відчайдушно-досконало, як голодні японці, чи самовдоволено-раціонально, як експансивні американці. А на церквах знову є куполи і хрести. І потічки біжать поміж берегів, зелених від молодої трави і дерев, прокладаючи собі сріблясту дорогу до якогось болітця чи ставу.

Запах паленого вугілля просочується до вагону, коли потяг проїжджає черговим малим містом. Нижче, на полі, якийсь черевань у майці сперся на свою мотику і проводжає нас поглядом. З обох боків від колії – земляні насипи: чомусь вони виглядають неприродньо.

Далі у полі хлопець перед трьома друзями і собакою робить стійку на руках: один, два, три – і падає. Життя цієї країни, як і будь-якої бідної околиці, не ховається за зачиненими дверима і опущеними шторами. Боса дітлашня і дрібні кури-бентамки бігають разом. Біля порослого бур’янами садка стоїть маленька згорблена бабуся, закутана у темну сукенку і шалик, і підносить вузлувату руку до обличчя, так ніби хоче зловити тихі сльози, навіяні раптовим спогадом.

З горбка на нас поглядає біла гуска, наче огрядний вартовий у пір’ї. Куди не глянь – всюди доглянуті поля і городи, заклопотані сіячі – знак весни і вічної надії. А за мить, в кінці речення, – ми вже заїжджаємо до Тернополя. Хлопчина з малесеньким чорним цуценятком в руках присідає до землі, а його брат поруч сапає грядку завбільшки з велику ванну. Мій сусід по купе, у якого вогнисто-червоне обличчя як у любителів горілки, каже, що не певен, що це Тернопіль, бо не був у цих краях вже років 25.

Це бідна земля, яка однак має досить їжї і шкіри, аби зробити більшість людей тут досить щасливими. Я дивлюся на всіх них, на їх нескінченні незґрабні клунки, нецивілізовані і відверто тупі системи, особливо транспотрні.

Червона електричка до якогось далекого села, а може до Львова чи Чернівців, зупиняється на сусіднії колії – раптом юрба народу заливає всі інші перони, намагаючись потрапити саме на цю електричку. Старші жінки з двома-трьома важкими мішками майже розмітають всіх із заюрмлених колій; тати і мами з дітьми різного віку і торбами; молоді пари з величезними туристичними сумками, наповнені контрабандою – кожного з них непокоїть, що раптом потяг втече прямо у них з-під носа. Всі скупчуються біля першого вагона, а електричка ще довго стоїть, без кондукторів чи будь-яких сигналів. Невже немає відправлення за розкладом?

Життя для них - нескінченний тягар. Та все-одно ще залишається надія, і майбутнє, і любов, і родина, і земля. Ці люди зовсім не м'які.

Київські злидні

На відбитку в екрані телевізора кімната виглядає малою, витонченою і гостинною. Сонячне світло огортає червоно-зелений орнамент на килимі, відбивається від скошеного скла на медово-коричневому столі і пробивається до коридору, готове вітати кожного, хто зайде у двері. Сірі фіранки, які я зняла з вікон на балконі, просять, щоб їх хоча б витрусили, а краще, щоб надовго замочили у воді з порошком, після того, як вони шість місяців збирали кіптяву і порохи.

Натомість, я чомусь гавкаю на мою подругу Лєну і її маму, а потім ще на одного друга. Напевно, дається взнаки багатомісячна напруга, а може я просто в депресії.

Котиться день.

Нарешті я виграла в моїй улюбленій грі, та лише для того, аби програма зависла і не записала мою славну перемогу для наступних поколінь. Ще пограю у проміжках між не дуже щирими зусиллями відредагувати текст. А тоді зайде Лєна, і ми підемо з нею на Поділ, до її улюблених церкви і монастиря.

Спускаємося до Дніпра помилуватися краєвидом. Я й далі намагаюся уявити, як воно було тут до того, як почали забудовувати – ще за давніх часів иївської –усі. Деякий час ми дивимося, як темна і дивовижно чиста вода плине поміж бетонною стіною на набережній і літніми острівцями, зовсім зеленими, яких я поки-що не можу дістатися.

Кажу їй, як мені сумно: я ж не для того приїхала до ”країни – землі моїх предків –аби допомагати імперській –осії та її Малоросії. Я тут, аби допомогти ”країні. Якщо ж мої люди відмовляються говорити мовою своєї країни, то пішли вони всі!

Після Львова, Київ – це виключно “русский язык”, де не плюнь.

– В автобусі мені хочеться крикнути, є тут бодай один справжній українець? Хоч один, хто не соромиться чи не лінується говорити рідною мовою в себе на Батьківщині? Нащо було заморочуватися незалежністю, якщо ми й далі прикидаємося російською колонією? Якщо люди не можуть повернути мою мову, то навряд чи самі вони багато в чому зміняться.

Лєна посміхається на мій запал, а потім каже зовсім без іронії:

– Якщо б український уряд вирішив завтра запровадити українізацію, то євреї почали б говорити українською за рік, росіяни - за три, а малороси – за десять.

Її батьки з діда-прадіда росіяни, а вона говорить бездоганною українською.

Я дивлюсь на золоті куполи Печерської Лаври.

–Росія завжди буде мати перевагу доти, допоки успішно створюватиме внутрішнього ворога: щоразу, коли українець обирає російську, внутрішній ворог отримує чергову перемогу.

Дорогою від річки до площі старого міста ми знаходимо лавку біля застояного фонтану і сідаємо. Дивимось, як дівчатка з косичками бавляться у класики, а їх батьки балакають собі. Вона каже, що могла б сидіти тут вічно, і не рухатись.

Навколо нас синьо бринить повітря.

– Тебе скоро вкриє квітом, – кажу до неї. Настрій спурхує догори, як голуб з асфальту. – Взимку тебе з ніг до брів огортатиме сніг, а навесні пташки звиватимуть гнізда, вискубуючи потрошки волосся, а потім нестимуть яйця, – бульк-бульк у її волосся – а тоді пташенята кричатимуть “їсти, їсти”. І за три роки голова твоя стане лисою, як у орла.

Ми сидимо і сміємося, нерухомо.


У серці країни

У спекотний вечір четверга, наприкінці квітня, мій друг Олесь вмовляє мене поїхати разом із сім’єю його сестри садити картоплю. ”мань, звідки він родом, – стародавня провінційна столиця на пів-дорозі з иєва до Одеси. Його мама подзвонила у розпачі; сказала, що всі її сусіди вже обсадилися, а її картопля гниє, і все-одно вона не зможе все зробити сама, а чекати довше не можна, бо скоро стане надто тепло для сівби. Для Олеся зараз найменш вигідно брати вихідний за свій рахунок, але сім’я – то святе; я починаю закохуватися у цю рису моєї країни. А крім того, думаю собі, погода стає спекотнішою, та й коли вже востаннє мала я мозолі на пальцях?

Олесева сестра з чоловіком, їхня 10-річна донька і я втискаємося до білої гуркітливої Лади. Поступово понищені київські околиці переливаються у чудовий горбистий краєвид. Жуємо бутерброди і яблука, і дивимось на заграву там, де сідає сонце – такий подарунок змушує забути про жалюгідні дві смуги вибоїстої траси, якою ми теліпаємося.

Вже поночі заїжджаємо до міста. Видно синє сигнальне світло і вантажівки по обидва боки дороги. Зловили контрабанду? Чиїсь жигулі врізалися у чиюсь ладу? Коли підїжджаємо ближче, справа бачимо помаранчевий запорожець, тіло на землі і розтрощене вітрове скло з боку водія. Точно когось вбили, але, виявляється, не водія: на дорозі біля машини п’ятидесятирічна жінка, накрита покривалами, видно тільки закривавлену голову. Швидка ще не приїхала. Напевно, вона переходила дорогу в темряві – важко уникнути цього у країні хронічної нестачі електроенергії.

Чарівна, історична Умань

У п’ятницю прокидаємося у сонячний безхмарний день і йдемо з Олесем і його племінницею Олею дивитися місто. Його сестра з чоловіком поїхали о шостій ранку домовлятися про фіру гною для городу.

Спочатку Умань мене зовсім розчарувала: запорошене, брудне, Богом забуте містечко, ніяких ознак торгівлі, культури чи архітектури; засипані піском вулиці з вибоїнами як пастки для танків на навчальних маневрах; обабіч дерева, чиї гілки ампутували міські садівники-садисти.

До центральної площі колись сходилися п’ять головних вулиць. Одну з них зараз ремонтують, трьома іншими досі деренчать побиті машини (бензин тут дорожчий, ніж у иєві). П’яту вулицю ще давно заблокували комуністи: збиралися тут споруджувати собі фортецю - цегляну висотку жовто-брунатного кольору, яка, як і решта їхніх потуг, зараз незавершена і потворна, нагадує про радянську хворобливо-вперту пристрасть до псування речей.

Посередині площі присадкуватий Ленін з п’єдесталу без напису, на так само нічим не прикрашеній латці трави, вказує – на “центральний гастроном”, жартують місцеві – але найімовірніше на Москву. Дві чотирьохметрові сосни слугують останнім штрихом на пейзажі цієї сірої місцини. Вулиці навколо площі називаються —овєтська, Октябрської революції, Леніна, Пйонтковського і оломінська (Пйонтковський, місцевий єврей, був чільним більшовиком, який заснував місцеву омуністичну партію; оломінська – це містечко під Москвою). Саме Пйонтковську блокує зараз та висотка комуністів. Ходимо містом, і я помічаю назви інших вулиць: Карла Маркса (колись вона називалась Садова і вела до відомого парку Софіївки), Паризької Комуни, Спінози, Урицького (він був партійним соратником Леніна), Урбаїса (лейтенант Пйонтковського). Щоправда, деякі вулиці зберегли свої назви на честь європейських євреїв доби Просвітництва – спадок колись великої і активної єврейської общини міста. Ні одна назва вулиці не пов’язана з рештою історії Умані чи України. Насправді, на кінці другого року незалежності України, я взагалі не можу знайти бодай одну вулицю з українською назвою.

Поряд з незавершеним цегляним громаддям, залишеним комуністами, стоїть біла будівля з фасадом у нео-класичному стилі: при вході колони по пів-метра завширшки і широкий шпичастий дах. Це старий польський костел, який десятки років тому комуністи перетворили на художній музей. Горішньої частини, дзвіниці і криласа вже давно немає.

На вході ми платимо якийсь мізер і ступаємо у вогкість, що стирає зображення з однієї чи двох непоганих сучасних картин. Зараз демонструються роботи якогось скульптора, а ще картини з арпат. Десь 10-12 полотен, і чудова жива картина, де гуцули грають на інструментах. Ще є й інші малюнки: міцні дівчата обробляють поле, у білих хустках і квітчастих сукнях, – справжній соціалістичній манер робить їх вигляд більше орієнтальним, ніж слов’янським (Папа Лєнін точно не встояв би...). Це більша половина цілої колекції уманського музею.

Посередині, на перегородці, висять учнівські роботи, досить недоречні тут. Це ремесло, і більшість робіт зовсім ніякі: аплікації з соломи, вироби з бісеру, ікебана, якась мазанина.

З іншого боку музею, здається, розташована виставка власне колекції цього малесенького закладу: гріб Мадам азіміри з озловських-Іванських – квадратний гранітний саркофаг з невід’ємним елементом – пишною жінкою і двома ангеликами біля неї; кілька абсолютно звичайних класичних скульптур 19 століття – дещо сентиментальних, реалістичних погрудь і скульптура матері з дитиною; якісь посередні старовинні експонати; і – дивовижно – невелика збірка портретів 19 століття світового рівня, написаних олійними фарбами. На портреті невідомого художника – старша жінка, на інших п’яти роботах Горовця – діти і дорослі. Він, напевно місцевий, але тут немає ніякої інформації, ні про що. Цікаво, де б могли бути його інші роботи, адже він талановитий портретист.

Ще кілька другорядних картин, написаних олією, – і вогкі двері випускають нас на сонячне світло. Оглядаюся з входу, і музей виглядає пусткою, порожнім білим двоповерховим простором з неприкрашеними медальйонами вікон. Тут вже немає такого відчуття, як у церкві, незважаючи навіть на гріб.

Надворі ми переходимо на інший кінець площі купити морозиво – кульки замороженого молока з фруктовим присмаком, вкриті шоколадом. Воно коштує купу грошей - 5 центів. Тротуари заповнені людьми, але тут набагато менше кіосків і торговців, ніж у Києві. Як і у Сімферополі чи Ужгороді, здається, тут значно менший вибір товарів.

Ми проходимо під осяйним від зірок обеліском, їмо морозиво, і прямуємо до відреставрованої православної церкви. Очевидно, довгий час це були лише чотири стіни під відкритим небом, а сьогодні у ній добре побілена стеля і ікони у жовтих рамках з алюмінію. Біля головного іконостасу тихо. Тільки біля вівтаря священик, чоловік і жінка співають службу. На відміну від багатьох церков, у яких я бувала раніше, тут продавець ікон і покупець, здається, забули, де вони, і розмовляють голосніше, ніж співає церковник. Мені стає ще більше незручно, коли ще якісь люди проходять до головного іконостасу, теж голосно розмовляючи і виявляючи ще менше поваги, ніж заслуговує навіть незначний державний музей. Виходимо.

Проходимо квартал до олгоспного базару, значно біднішої версії його родичів з великих міст. Сьогодні тут хіт – волохаті булкоподібні кепки з блискучих синтетичних тканин, яскравих фіолетових і червоних відтінків. Дівчата заправляють волосся всередину і стають подібними до анемон, що ловлять машину, аби та їх підвезла кудись. Може, купити таку Олесевій племінниці? Але ціна якась зависока. Не люблять вони тут торгуватись.

Поруч з рядами психоделічних анемон, класних оливкових джинсів і яскравих акрилових блузок, натрапляємо на розрублені свинячі голови, блискучо-біле сало, що просвічується на сонці, нутрощі, домашні сир і кисле молоко. Олесь вибирає сало і молоко, у 2-5 разів дешевші, ніж у Києві.

В кінці базару, чоловік на мотоциклі продає з малого дротяного кошика пухнастих чорних і коричневих цуценят. Неймовірно гарнесеньких – тільки на мамі страшний намордник. “ам зібралися кілька людей, оглядають. Але щоразу, коли чоловік чи цуценя починають рухатися, мати скаженіє, гарчить, розбрискуючи слину, рветься з ланцюга. Здається, господар навмисне дражнить собаку; напевно, хоче показати, якими агресивними виростуть цуценята, потенційними добрими охоронцями. Навколо стоять тільки молоді панки і посередники середнього віку. Потім підходить міліціонер, каже щось тихо господареві, і тільки тоді той трохи заспокоює пса.

З коробки за кілька метрів вистромлюється маленький гострий носик, і двійко родзинок-оченят зацікавлено оглядаються. То мала каштанова норка. У господаря на руках сидить ще одна, руденька. Краще не гладити дику тварину, але вони такі симпатичні!

Ми обійшли вже все можливе на базарі, і тепер виходимо на чорну стежку, що веде до муру старої Уманської фортеці. Олесь показує місце, де її зруйнували і збудували військовий завод, що піднімається навіть над найвищим пагорбом. До старовинної фортеці можна було потрапити лише з цього боку і тому довгий час місто було неприступним. Зараз Умань, принаймні для мене, виглядає абсолютно бездушною, особливо після иєва і Львова. Совєтський режим залишив тут неймовірно глибокий слід і, здається, надовго. ’оча, вже пробивається слабенько краса, — поміж старовинних будинків з ліпною роботою і молодих дерев, вкритих квітом.

Дорога тут звертає до невеликого яру і проходить повз підніжжя пагорба з будівлею, схожою на навіс для авто, що саме навпроти військового заводу. Щороку, наприкінці вересня, тут збираються від 3 до 5 тисяч євреїв з секти Любабича; так вони приносять жертву і святкують початок нового року, віддають шану своєму святому, засновникові цієї надміру консервативної гасидської секти. Вони тужать, і моляться, і наповнюють всі вільні готелі похмурими чорними бородами і капелюхами. Напевно, уманська і київські мафії б’ються за те, кому дістанеться обслуговування гостей з іми такими бажаними баксами. За перевезення, за харчі, за розміщення.

Попереду нас на дорозі обережно ступає крихітне чорно-біле кошеня, якому ледве 3-4 тижні. Троє 14-річних хлопців, здається, дуже зацікавилися ним. Мені стає лячно, бо уявляю, що деякі хлопці можуть зробити з таким беззахисним малям. Я нахиляюся до кошеняти, і хлопці відходять. Воно ще замале, аби знати, для чого на ньому мої пальці. Кошеня трохи боїться, але не знає, як відстрашити невідомого монстра. Коли я підводжуся, один з хлопців підходить знову і забирає кошеня. Мені не по собі – не знаю, чи то їхнє кошеня, і що вони з ним зроблять.

Виходимо на головну дорогу, яка далі спускається до маленької долини, де тече річка Умань. Сьогодні, щоправда, її вже важко назвати річкою, бо її виснажили різні зрошування, невміле використання землі і вирубка лісів, які запобігали ерозії ґрунту. Зараз з річки залишився тільки струмок. Як і Львів, Умань потерпає від принизливо-хронічного відключення води (її тут подають тільки 2-3 години зранку і ввечері). З кожної ванної відгонить вогкістю, що випаровується з тазків і відер, наповнених водою про всяк випадок. З нашого боку видно якесь будівництво серед пишних заростів бур’яну. Олесь вражений, тоді бентежиться, і каже, що вони там будують нове паркування; він засмучений. Мене дивує такий його висновок: зважаючи на сьогоднішній стан країн, паркування, особливо на зарослих травою берегах майже всохлої річки занепалого провінційного містечка, навряд чи треба будувати в першу чергу.

Тим часом Оля бігає довкола, збирає квіти і плете вінок з кульбаби. Ми піднімаємося на пагорб, а вона лишається у жовтому морі. Нам шкода уманської річки. Вона стала яскравим свідченням того, що лишалося від семидесяти років радянського правління: ніякого прогресу, окрім безглуздого нищення найбагатших і найродючіших земель на світі. Ми далі йдемо догори, а потім Оля наздоганяє нас, не маючи нічого в руках.

– Де вінок?

– Та, не вийшло...

З цього боку пагорба, через дорогу від входу до військового заводу, стоїть офіційне повідомлення, що незабаром тут зведуть належний пам’ятник двом відомим місцевим козакам, Гонті і Залізняку. ” 1768 році Гонта і Залізняк майже воювали між собою: один на боці Польщі, інший – проти неї. Однак коли вони зустрілись у , їхні сили об’єднались і вирізали поляків у тому районі. —овєти пояснювали цю історичну подію, як союз бідних проти панів, лордів, багатіїв, але ніколи не визнали козаків борцями за свободу і противниками іноземного загарбництва. Про-українського Петра Шелеста, який у 1970 році займав посаду прем’єра УРСР і спорудив попередній пам’ятник (“Незабаром, на вашому історичному місці...”), незадовго після того звільнили і вислали до Москви, що було справжньою карою для будь-кого, а особливо для прихованого українського націоналіста. Його наступник Щербицький, звичайно, відрікся цього, і монумент ніколи так і не спорудили.

“Стіни фортеці були три метри завширшки, – каже Олесь. – Тепер від них не лишилось нічого.”

Ми повертаємося на вулицю Совєтську, і я помічаю маленький кіоск. Звідти я, звичайно, вертаюся з вантажем, що складається з історичної книжки, ще однієї про лікувальні трави, і восьми книжок для дітей. Купа українських книжок вдвічі дешевша, ніж одна з психоделічних анемон. Цей крихітний кіоск – справжня золота жила; я вже давно помітила: у провінції часто більший вибір україномовної літератури, ніж у Києві.

Весняна сівба

В суботу ми виїжджаємо на поле на 8 соток – трохи менше, ніж чверть акра.

“Якщо я не посаджу буряки сьогодні, мама засварить мене до смерті, – каже Олесева мама, перебираючи пластикові згортки, малесенькі мішечки з квітчастого полотна і пакетики з зернятами, на яких написи на кирилиці. – Ну, от. Ці підходять для борщу. Люди ще варять борщ з оцтом.”

– Я варю з оцтом...

– Традиційно оцет не використовується, тільки буряки або помідори. Одного разу, коли у моєї доньки була висока температура, лікар порадив мені буряки. Я зробила з них пов’язку, і за пів-години температура впала на 1 градус. Потім я зробила ще, температура продовжувала падати. Можна брати оцет, але з буряками краще.

Вона робить рядок і просить мене принести води. Я беру алюмінієве відро і наповнюю його у джерельці. На поверхні плавають слимаки.

– Добре, – вона дивиться, як я ллю воду до рядка і починає садити зернята буряка. – Моя мама дуже хотіла сіяти тут разом з нами.

– Я знаю. Вона вчора нарікала, що не може багато вам допомагати. Я сказала, що означає “небагато”? Гляньте, скільки ви картоплі начистили!

– Мама звикла ціле життя боротися, важко працювати.

– Здається, що тут так довго вже казали "Слава Труду!", що люди забули, як сприймати життя легко, як бути щасливими. – Я ставлю відро на землю. Мені посміхається Олесева мама; здається їй стало зненацька приємно чути мою похвалу.

– Правда, мама ніколи не відпочивала.

Ми досаджуємо рядок.

– Тепер гарбузи. Глянь, яка земля! – вона струшує чорні вологі грудки з мотики. Грунт чорний як мелені кавові зерна. – Це також не найкраще. – Вона ще трохи копає. – Земля така чиста, можна її їсти. Ні камінчика, ні корінця. “ільки чорна земля. – Бере жменю землі, дрібнить її пальцями. – Чорнозем. Неймовірна земля... вони з’їли мого діда.

Я беру жменю зерен і питаю, як сіяти.

– Давай, я посію.

– А що мені робити? Може, ви будете сапати, а я – сіяти?

– Добре, дивись. Кожне зернятко клади в землю, отак. – Вона опускає світле зерно до плиткої ямки, наче монетку в автомат. – По чотири до кожної ямки. – Вона саджає ще три круглі зернини за кілька сантиметрів одна від одної і віддає пакунок з зернятами мені. – Я була зовсім малою, мені було десь три роки, коли почався голод, але я ще дещо пам’ятаю.

– Мого діда, Петра Музику, розкуркулили. Як і більшість інших людей, він був лише працьовитим господарем, мав шістьох так само працьовитих дітей. Вони жили у селі Лісове. Він втратив все у 1925, коли його вислали до —ибіру на 7 років. оли повернувся, голод був саме у розпалі. Він з дружиною були вже немолоді: йому на той час було десь шістдесят, і він вже знесилився. Незважаючи на вік, він все ж щодня мусив працювати на колгоспних полях. Йому дали неопалювану кімнату і поле за двадцять кілометрів звідти. Щодня він ішов туди, працював як віл до сутінок, потім вертався. Вони ламали в дверях його пальці, – додає вона, стоячи зі зведеними догори, чорними від землі, руками. – Підпалювали бороди церковнослужителям, аби і їх змусити. – Вона схиляється і докопує останній рядок. Не розгинаючись, веде далі – Одного дня він, мабуть, надто виснажився, аби дійти додому без зупинки. Він зайшов до якоїсь хати напитися води. Його побачив хтось із селян. Він так і не вийшов.

Мені, здається, не стає повітря, коли вона це каже. Але то ще не все:

– Моя мама знала двох жінок, що з’їли власних дітей. – Вона випростовується і обтирає руки до фаотушка. – Вони, напевно, збожеволіли, але ті страшні речі справді були. Одного дня мама сказала чоловікові, що не хоче більше так жити, бо життя стало надто страшним. Мій брат тоді був немовлям, і вона боялася, що він помре. Вона весь час молила Бога: “Будь-ласка, якщо Тобі не байдуже до своїх людей, зроби щось! Поможи!” Але ставало тільки гірше. Одного дня вона перестала молитись, і не молилася більше ніколи. Якщо б не корова, що отелилася і давала молоко, не знаю, як би ми вижили. Старші діти і чоловіки більше страждали, їм дуже потрібна була їжа. Часто дітей з’їдали немісцеві.

До тепер ми вже посадили три рядки сої і огірків. Вітер стих і тепер було приємно тепло. Мої спітнілі долоні вкрились мозолями. "То жінкам і молодшим дітям було легше?” – здивовано питаю я.

– Чомусь вони могли довше витримати.

Я йду за наступним відром води, а вона тим часом сапає і розпушує землю. “Тато, як син розкуркуленого селянина, теж мав проблеми через це. Побитий і знеможений, він ціле життя боявся, що його заарештують чи зашлють, або він втратить те мало, що ще має. Він працював як віл, з ранку до ночі. Приходив додому, навіть не переодягався, трохи спав і вертався знову до роботи. Все, аби тільки довести, що він не куркуль.

– Знаєш, то було ще задовго до того, як ті, хто працювали в радгоспах, отримали паспорти. Вони не могли навіть поїхати нікуди без дозволу голови. А ще їм нічого не платили.

Я зітхнула, тяжко було чути то все. Мені друзі теж розповідали трохи про життя селян, що належали державі; я навіть їздила до одного з таких сіл. “Мені здається, що тут людям доводилося важче, ніж кріпакам у XIX столітті. Вони буквально були рабами держави.”

– Саме так. Вони тоді були рабами, та й зараз не набагато краще.

Дивлюсь на латку чорної землі, на якій ми працюємо вже два дні: 8 соток на довгому схилі, що закінчується яром, простягаються ще й до іншого схила, попри купку дерев. З обох боків такі самі ділянки, на деяких навіть вже з’явилися зелені паростки. Мені тільки одне приємне спадає на думку: все ж вам земля дісталася задарма, ми про таке і думати не могли.”

Золотий вік

Олесевій бабусі 86 років. В неї сильно розболілось вухо і його мамі довелося відвезти її до лікарні. Звичайно, в неї нічого не знаходять і кажуть лежати, якщо від цього їй краще, уникати протягів і показатися за кілька днів. Виписують якісь сумнівні ліки, але ніхто не вірить, що вони чимось допоможуть.

– Старість не радість, – каже вона, заламуючи руки, і трохи відхиляє бежеву хустку від вух, хоча вона так погано чує, що це навряд чи допоможе. – Я вже не хочу жити... Все болить. Тут – показує на серце – і спина... вухо... голова...

Постійно загорнута у хустку, під якою ховається волосся, вона дивовижно подібна до старої мусульманки, тільки й того, що не у чорному. Після того, як донька зачесала її тонке медово-русяве волосся, Олесева бабуся, охаючи, знову лягає на канапу. Здається, що вона от-от заплаче. Всі інші роз’їхалися: треба було заплатити за той гній, який замовили вчора, і забрати його.

– Ви ще можете трохи читати? – питаю я.

– Ні, я не вмію. Не мала коли навчитися.

– Вам нудно?

– Дуже – зітхає вона.

–Розкажіть мені щось. Про війну розкажіть.

– Коли прийшли німці і пішли совєти, я лежала у ліжку з грипом і температурою. Совєтський офіцер зайшов до хати і сказав: “Гей, ти, готувала для німців, то вставай тепер і готуй мені.” А ми ж ніколи не готували для них! Вони возили за собою польову кухню і ми часом приносили їм щось варене, чи закрутки якісь, але ніколи не готували їм.

Німці були різними. Одного разу я пішла доїти корову, а там німець її щіткою чеше. Лагідно так, гладить і каже мені: “Доброго ранку, мамо”. Потім поцілував корову в ніс. А було також: якийсь старший чоловік спробував купити хліба у їхньому магазині, а інший німець не дозволив. Вони неоднакові були.

Я стояла ззаду неї і розминала їй плечі. Здається, їй подобалось.

– Потім стало трохи краще жити.

Роблю їй чай з полуничним варенням.

Того вечора після обіду ми вмикаємо телевізор і я впізнаю актора, з яким я познайомилася в театрі Івана ‘ранка минулої осені. “оді мене вразила пристрасність, з якою він говорив про ”країну і українську мову та культуру. А сьогодні я просто шокована. —понсором програми був GM і вся вона проводилася на російській. Співведучою була так само відома акторка. Потім почали співати пародію на українську народну пісню “Будьмо, українці!”, але змінили слова на “будьмо, євреї”. Вражено я подумала, чи могли б, скажімо, корейці уявити собі розважальне шоу з —еула в прайм-тайм на японській, де до того ще й співають “будьмо, японці!”?

А тоді думаю, як же, мабуть, боляче терпіти таку нужду...

Перше травня

Наступного ранку, десь о десятій, я виглядаю надвір: чути оркестр, і червоний прапор щойно прослизнув між будинками. “Олесю, там травневий парад!”

– Щооо?

Ми хапаємо светри, взуваємося і вибігаємо, але процесія вже пройшла.

– Не дуже пишно, правда? – кажу я.

– Пішли на центральну площу, подивимось, чи вони ще там.

Коли від головної вулиці повертаються кілька машин, до нас доходить, що вона закрита. Гадаємо, що там ще, напевно, щось діється. За кілька метрів посередині дороги стояла біла лада, а біля неї міліціонер у сорочці. Підходимо ближче і чуємо, як водій каже до молодого міліціонера: “Що ж це таке? За останні 300 років вони вбили 100 мільйонів нас, а ви дозволяєте їм проводити у місті парад? Що це в біса таке? Коли ж це закінчиться?”

Олесеві подобається що каже той чоловік. Він підходить і каже: “Так, чому ці жлоби марширують нашим містом? Ми вже два роки незалежні, а вони і далі це роблять.”

– Ніколи не бачила, щоб у місті закривали головні вулиці заради чогось настільки незначного! – докидаю я.

Хлопець дивиться на мене, потім на чоловіка. Здається, йому все одно про той парад, але і він відчуває, що це непотрібне. Ми повертаємся і відходимо; водій, що скаржився, теж від’їжджає. Наступне, що бачимо, – проїзд головною вулицею знову дозволено.

– Це, принаймні, лише двадцять хвилин тривало – каже Олесь. – Колись було до першої, три години.

Плоша виглядала досить спокійно: більше ніяких транспарантів, оркестрів чи прапорів на головній вулиці. На тротуарі зібралася невеличка юрба. Ми підходимо і бачимо, що стало предметом уваги. За столом з книжками стоять дві жінки і дівчинка з косичками, а позаду них – плакат. —початку мені здається, що то на честь травневих свят, але на постері написано: соціалістичний фашизм чи комуністичний фашизм – яка різниця?

Під свастикою батіг, міліцейський кийок, пістолет і есесівська кепка. Під серпом і молотом – така ж зброя, і червоноармійський картуз.

“Вони однаково знущалися і нищили нас” – написано внизу.

Далі – чорно-білі фотографії, на яких отці святять черепи, труни на засніженому подвір’ї, купи людстких кісток у незаспаній могилі. А ще там довгий список, що починався зі слів “Це тільки частина людей з уманського реґіону, які стали жертвами комуністів”. Мабуть, у тому списку сотні імен, і на паркані ще кілька таких списків.

Я купую книжку з історії України і жертвую гроші на справу. Раптом ми помічаємо якийсь рух на головній площі, з якої Ленін досі вказує на спорожнілий гастроном. Біля пам’ятника видно молоду жінку, кілька чоловіків і міліцію, а на самому монументі кидається в очі чорний напис “КАТ”, що з’явився тут вчора. Здається, я чула це слово раніше, хоч і не знаю, що воно означає на українській. Крейзі Кет – все, що спадає на думку.

– Кат – це найманий вбивця, – пояснює Олесь. – Він має право бити чи навіть вбивати людей за наказом землевласника чи збирача податей. “аких було багато за поляків. Або ще то може бути той, що вішає на шибениці, чи що страчує.

Саме тоді біля нас проїжджає міліцейський уазик і до нього ведуть жінку та наймолодшого з чоловіків. Раптом з’являється довговолоса жінка, що стояла біля столу, бере щось у тої іншої жінки, і поспіхом вертається попри уазик на своє місце.

До неї одразу підбігають двоє чоловіків – один у цивільному, інший у формі, – і хапають її за руку. Вона випручується. Міліціонер обходить авто до водійського місця, його напарник знову хапає її за руку і запихає до машини. Вона сідає, але далі пручається.

Люди навколо перемовляються, хтось з докором, а хтось - схвально. Я кажу вголос: “Відколи це так ставляться до людей?”

Уазик від’їжджає.

Якась сивоволоса жінка попереду нас каже: “Только смуту наводят!”
Я обертаюся до неї.

– Що має Ленін до центру нашого міста? Він же навіть не росіянин, не кажучи вже про Україну.

Справа жінка відказує: “А в Таджикистані, знаєте, 600 тисяч біженців...”

– А як це нас стосується?

Вона починає щось беззв’язно говорити про якісь воєнні дії і біженців, тому я повертаюся до попередньої теми: “Не можна так грубо з людьми, і точно не з жінкою, яка нічого не зробила. Ленінові не місце в українському місті, він не наш герой!” На тій ноті ми повертаємося назад на виставку.

На наш подив жінка з довгим каштановим волоссям збирає розкладку.

– Що сталося? – запитуємо.

– Я стукнула одного з міліціонерів по чолі і сказала, що вони не мали права мене забрати. У мене тут речі і я мушу їх забрати. Дружина провідника Руху сказала їм, що я тут ні до чого. Вона просто передала мені банку чорнила. То вони зупинили машину і відпустили мене.

Ми сміємося з цієї бурі у ложці води і прощаємося.

– А де ж сам провідник Руху? - питаю в Олеся.

– В лікарні. Десь місяць тому на нього напала якась банда, побили його; відтоді він у лікарні.

Я здригаюся. Не знала, що щось подібне відбувалося у малих українських міст.

Трохи ближче, ніж за квартал, у напрямі до базару, проходять кілька добре одягнених комуністів з невеликими транспарантами, і якась жінка каже щось до свого сина-підлітка. Олесь запитує в них, з якої нагоди червоні транспаранти. Чоловік починає щось злісно пояснювати на російській. Я сміюся: “Чого ви на іноземній мові? Вивчіть українську, тоді я може і буду слухати те, що ви хочете мені сказати.”

Чоловік роздратовано пирхає: “Хахли”. “Іноземець”, огризаюсь я. “Вивчи мову країни.” Ми відходимо, а комуністи бубонять позаду нас.

– Ці люди, здається, навіть не знають, що центр влади змістився. Єдине, чого їм треба, це пільги, які вони мали раніше. – каже Олесь.

– Шкода, що вони досі впливають на молодих. – кажу я. – Мене це найбільше хвилює.

Але найбільш вражає, раптом розумію я, гарно одягнена самовпевненість цих людей: вони звикли бути владною елітою, і вони ще не відмовилися від такого свого статусу... Ідеально підійшли б до американського “кантрі клаб”.

Мейдей, мейдей...*

Загальний план. Москва. —хвильовані новобранці-міліціонери, незважаючи на свої шоломи, щити і кийки, майже відразу відступають перед авангардом войовничих і потужних комуністів-демонстрантів з червоними транспарантами, що виступають за повернення Леніна та Імперії.

Знімок з висоти, а потім крупний план. Наче пришвидшений ролик 20-х: маленький темнозелений бензовоз вилітає з ряду запаркованих авто, заїжджає у двох поліцейських і затискає їх до бампера запаркованої навпроти вантажівки. Один лежить на землі, інший падає. Його щит затиснутий безпорадно між двома нерухомими шматками заліза.

Загальний план. Київ. Пам’ятник Леніна на початку бульвару Шевченка. Невелика юрба людей середнього віку несуть червоні прапори і кладуть вінки до підніжжя монумента. Навколо видно групи по троє-четверо осіб, чиї жести нагадують сварку.

Загальний план, панорама. иїв. Майдан Незалежності, десь за 800 метрів. Море жовто-блакитних прапорів заповнює простір навколо п’яти фонтанів і розливається по всьому ’рещатику, аж до площі, де на місці ще одного пам’ятника Леніну стоять біґборди з рекламою банку. Тут теж зібрались люди, і вони теж жестикулюють. Вони посміхаються, радіють, співають про свою кохану Україну. Де-не-де майоріють червоно-чорні прапори УПА.

Третій і четвертий кадри ніколи не покажуть в новинах за межами України. Зате перший і другий облетять світ і за кілька днів Росії виділять ще більше коштів. Це синдром хорошої дитини: мама і татко надто зайняті бешкетником Джоі, аби думати про його молодшого, слухнянішого брата.

Забута історією земля

18 січня 1654 року кремезний немолодий вже козацький старшина знеможено підписав документ у присутності імперського посла. Повільно одягнув чорного капелюха з двома пір’їнами, піднявся, низько вклонився і безмовно вийшов з церкви. Надворі, з темного степового неба гірко сяяли зорі, і завивав вітер, наче хотів зірвати плаща з плечей власника. Десь поруч тихо іржали коні, час від часу струшуючи збруєю.

Так завершились для Богдана Хмельницького – мабуть, одного з найвидатніших демократично обраних гетьманів за всю історію козацької України – місяці марних зважувань і ненайоптимальніших рішень. Сусідні Росія і Польша знову злісно заворушилися, як зграя вовків, що вже тисячний раз чатували перед широковідчиненими некерованими дверима України. На Півдні Оттоманська прихильність змінилася ворожістю до неправовірного союзника. Татари вкотре довели свою ненадійність. Аби зберегти хоч якийсь мир у своїй пошматованій землі від часу успішного повстання 3 роки тому, доводилося шукати володаря на це непевне обійстя. Король, хан, цар, султан. Він знав, що мусив об’єднатися з кимось із них; дияволічним питанням було те, хто ж з ворогів буде найменш ненажерливий.

Врешті, не така болюча історія стосунків з північним сусідом, та й спільна православна віра, стали вирішальними при виборі Хмельницького: Олексій Михайлович, Цар Московії.

Однак Переяславська угода вилилася у гірко-нерівноправний зв’язок давньої Русі з її ненаситним північним нащадком, який розірвався лише за 337 років. Направду, це позначило початок історії явища, знаного, як Україна – придаток Росії.

Слова імперської присяги на вірність, які він і його рада щойно вимовили, стали у горлі як кістка. Однак Бутурлін присягнув і, мало не розірвавши угоду, козаки мусили нарешті прийняти односторонню присягу, що перетворювала їх не так на слабших учасників взаємної угоди, як на васалів свого пана. З польським королем питання рівності навіть не обговорювалось. Хмельницький зачинився у темряві і молив Матір Божу не дати йому дожити доти, коли він пошкодував би про зроблене.

Зима нашого невдоволення

Січень підкрадався дошкульно мінливою погодою, гіркою цитриною сонця у сірій чашці чаю і холоднечею, що бігала мурашками по спині, кусала за вуха і пальці. “Тільки 6 градусів морозу, а відчуття заполярні. Кобза в плеєрі, гарячий чай у горнятку і холодний борщ у шлунку – навіть холодний борщ смакує ситно і наваристо.

Іній вкриває дерева, і плащ зі сну, як привид, приносить в дім арктику, і всю її арктичну красу. Моє тіло плаває задоволено у мороці. Я просто мріяла сама, співала про Україну, сумливу ніжність, що перетворюється на втіху.

Ще один день, як оберт цитрини на небі. —пека у купе потяга Фастів-Мінськ відганяє мене у туди, де прохолодніше між вагонами, між світами, між дійсностями. Я визираю з вікна на морозний пейзаж, що пропливає повз нас, і раптом на галявині, залитій мороком і місячним світлом, б’ються вершники, брязкають шаблі і пістолі, і привиди козаків нагадують мені: це твоя земля – ти мусиш жити тут. Плачу.

* Фраза “мейдей,” яка використовується по радіотелефону екіпажами кораблів і літаків у аварійних ситуаціях, означає Перше травня анґлійською мовою.

29 серпня 1993 року
Переклад: А. Корбут

Опубліковано 24/08/2006

0 коментарі(в)

 
 © Л.О. Волянська

 Розробка: Bativan Design

Всі матеріали, опубліковані на даній сторінці є власністю Л.О. Волянської. Перепублікація текстів можлива лише за наявності письмової згоди автора. Це правило не поширюється на короткі цитати. При цитуванні посилання на автора є обов’язковим.